Яке ж воно, моє місто? (читання на вікенд)

Яке ж воно, моє місто? (читання на вікенд)

01.12.2012, 00:52

Літо котиться собі містом, наче легенька бричка, набита соломою та повна слив і яблук. Гомонять базари, деякі люди пораються на дачах, а інші відпочивають, влаштовуючи вздовж обмілілого без дощів Пруту відверті вернісажі оголених тіл. Окремі з них немилосердно татуйовані, як гральні карти казино «Фортуна», інші білі, наче свіжа сметана, деякі засмаглі, немов шкіра хотинських баклажанів. Розганяючись для стрибка у воду відпочиваючі уважно слідкують за тим, щоб на них не спалахнули плавки. Мостом через річку безперервно діловито снують автомобілі, нахабні й невиважені, розмальовані та не дуже. Здається легендарна матінка Тереза тому любила людей, що не їздила в нашому місті, по обіді по п’ятницям в сторону Лужан.

 Поруч мовчки висить міст старий, закинутий, забутий, сумний, давно неголений. «Убивці!» - простогнав таки й над ним Час та зупинився. Його активний вік скінчився, все бачене ним та відчуте забувається, слугує він тепер лише невігласу вітрові з гір в якості гальмівної кишені, аби той не задавався і не влітав в місто з розгону, наче так само забутий вже черемошський плотогон. Доживи він, цей міст, до наших днів, то були б вже не наші дні. Заздрить він лише своєму ровеснику й колезі – мосту залізничному, який продовжує уклінно слугувати потягам й здається занадто пишається цим. Але вік мостів короткий, років 100. Колись, а може й раніше,  городяни і цього безжалісно відправлять на безоплатну пенсію, влаштувавши сумне свято проводів. Про це й базікають собі міські мости – побратими, колишні кіноактори та екс - головні ворота міста.

А ворота нині інші. Вздовж доріг, на ледь помітних перехрестях, розташувалися засмаглі продавці так званих херсонських гарбузів та динь.  Вони з’являються на своїх місцях із дивною сталістю щороку, в середині першого місяця літа й стоять собі аж до кінця вересня. При певному рівні уяви вони виглядають як казкові артилерійські позиції: канонір серед купи зелених в смужку та жовтих ядер, готових от - от вибухнути.  Втім, вони не дратують. Рятує їх безпосередня тимчасовість. Все головне в місті тимчасове.

Далі – залізничний вокзал. Цитадель нижньої частини міста, його характерна ознака та градогенеруюча сутність. Він і трамплін до головного. Тут зустрічаються люди та потяги, хвилювання й радість, відчай та надія. Вокзал – цілком жива міська істота. Він розмовляє з містом, звертається до його мешканців, може навіть потримати їх дорожні речі. До вокзалу як до велетенського океанського кита  приліпилося безліч різнокольорових прибудов, реклами, таксі та й окремого люду, який там знаходить те, чого не може більше знайти ніде в місті.  Ось його кличуть Паша. Тим і живе. Він давно відстав від потягу. В розумовому розвитку. Тому підносить охочим валізи. Й нічого не планує. Лише бути собою, бо решта ролей тут вже зайняті. Легендарний вокзальний ресторан обгортає приїжджих ароматом минулих та забутих страв. Обмілів. Красномовно видно, що деякі тарілки в ньому набагато глибше тих, що з них озираючись їдять.

Стрімко підіймаємося догори, відштовхнувшись від вокзалу. При цьому не слід цуратися систематично оглядатися та періодично кліпати, щоб зволожувати очі. Ба! Ще збереглися невеличкі хлібні магазинчики, і саме на тих місцях, де вони споконвічно були. Правда, тепер навколо них немає запаху… хліба. І наразі навіть існує повір’я, що по кількості зарубок на батоні можна сказати скільки йому років.

Аптеки перемежовуються із фірмами «по металопластиковим вікнам та дверям», кількість яких вже перевершила множину салонів мобільного зв’язку. Так от звідки в місті стільки багатіїв! Просто у нас співвідношення бідних людей до кількості багатих дорівнює кількості бідних людей.

Центр. Країна офісів та успішності. Держава бухгалтерії – тріумфу математики над розумом! Край комп’ютерів, охоронців та апаратів для рахування грошей. Хороше у віртуальному центрі міста: це коли на блакитному небі, з-під білих хмаринок з’являється сонце, гори вдалині звільняються від сивого туману, і квіти на зелених галявинах починають розпускатися та  випромінювати найніжніший аромат. А ти при цьому навіть можеш сидіти  в своєму кріслі та водити по всій цій розкоші й красі курсором! Бувають, правда, і тут свої невеличкі проблеми. Одному відомому адвокату, балакають, набили нещодавно прямо в центрі юридичне лице. Потім несподівано заборонили пити пиво в громадських місцях. З’ясувалося, що тепер в центрі немає громадських місць.

Працюють оглядаючись банки, бо долар – одиниця їх душі, веде себе по відношенню до них безсоромно. «А ми тут учора їздили на шашлики. Але грошей на м'ясо не було, тому взяли лише горілку», - чується в молодих та струнких курилках банківських установ. А слова «гламур», «піар», «креатив», «тусовка», «реально» тощо, зрозумілі лише їм, гордим відвідувачам цих курилок – офісному пролетаріату. Їх ніжні руки відшліфовані купюрами. А з роками розум переходить у пам'ять. О це вони й запам’ятають.

Сидять без роботи стоматологи. Бо міська людина настільки терпляча, що карієс у неї часто густо переходе прямо в гангрену.

Проте все ж таки центр в нашому місті належить загалом групам та парам закоханих обох статей. Поцілунок як зустріч двох душ на кінцівках губів – ось його справжній символ. Ось субстанція центральних піццерій міста, його лавиць, підворотень, закутків та кафе з ресторанчиками. Як це здорово злитися у поцілунку на тлі ратуші чи іншої визначної міської споруди, і не звертаючи ніякої увагу на осудливі погляди, зайнятися легким обмацуючим сексом! До речі, міські сексопатологи зовсім нещодавно з’ясували, що міські дівчата в сексі найбільше полюбляють шоппінг. Наразі у великому фаворі саме в центрі міста проведення так званих ГомеоПаті, тобто вечірок за участю народних цілителів.

Між собою балакають будинки. Вони розповідають один одному страхітливі комунальні саги, жаліються на людей, плачуть стелями та дахами, ріжуть серце немитими вікнами, пліткують на балконах вустами склеротичних бабусь. Втім, ці бабусі щиро вважать, що склероз загалом непогана болячка: нічого не болить, але кожного дня новини. Та й навіщо в їх віці здоров’я?

В центрі нашого міста є декілька шкіл, з десяток державних установ з відповідними грізними вивісками, дитячі садки та площі зі скверами. Все це густо повито каштанами. Тут найбільша концентрація справжніх міських інтелігентів. Справжній інтелігент – це людина, яка багацько розмірковує про те, що її абсолютно не стосується. Наразі невідомо звідки  в центрі міста з’явилися інтелігенти. Великих грошей на придбання тут квартир у них не має, спеціально їх тут ніхто не розводив. Мабуть, збереглися самі ще з тих часів, коли бути інтелігентом було нормальним. Загалом в центрі чимало цікавого, проте, на жаль, обмаль тих, хто цікавиться. Ніколи.

В районі головного парку міста і трішки далі (будьте уважні та обережні!) настає дивовижний та малопомітний для чужого ока  перехід до міста нового. Зовсім не такого, як у центрі. Це відбувається десь в районі старого пологового будинку. Паркан обласної лікарні – це вже початок іншого міста. Готель, стадіон, великий продовольчий магазин – передвісники зміни міського ландшафту. Головну вулицю лукаво й руйнівно перетинає проспект з «хрущовками», перші поверхи яких перетворені найбільш підприємливими городянами й не тільки у суцільні торгові ряди. От і різниця! Гарну характеристику місту, як і людині, можна скласти всього із однієї літери – «О!». А от погана менш ніж із трьох не виходить.

Місто завершується в аеропорту, якщо різко повернути наліво, дочекавшись привітного зеленого вогника світлофору. Воно витікає у Всесвіт суцільно зеленою алеєю, яка спрямована  просто в небо. Воно ніби злітає у повітря, весело помахуючи сріблястими крилами поодиноких літаків. Воно реве на прощання могутніми двигунами, воно легенько змахує красивими руками тендітних бортпровідниць у одностроях, мовляв, бувайте здорові. Проте й тут можна побачити найхарактерніші прикмети мого міста та його мешканців. Окремі з них настільки заощадливі, що намагаються робити рентген своїх легенів при догляді в аеропорту. Інші ставлять питання, які негайно виривають зі сну чисельних працівників цього поважного міського закладу. Наприклад такі: «А можна по-батькові не заповнювати, якщо воно співпадає з посадою?».

Можна, звісно, й не повертати наліво. Тоді ти потрапиш до автобусного вокзалу, хлібозаводу й далі у нетрі однаковості. В той бік  немає відчуття завершеності. Будинки змінюють інші будинки. Й лише вказівник приміського села та тролейбусне кільце скажуть тобі про те, що місто завершилося. Тут будинки не розмовляють, вони далеко один від одного, а балкони їхні суцільно засклені. Як замкнені роти й вуха. Ці будинки впираються один в одного відштовхуючими супутниковими тарілками та рогами простих телевізійних антен. А відтак спілкуватися між собою вже не взмозі.

Отаке воно, моє місто.

Мабуть ви здогадалися, що місто це – мої Чернівці.

 Володимир Килинич, серпень 2009 р.

1